Уже в дитячому віці Гоголь пише свої перші вірші, а під час навчання в Ніжинській гімназії пробує свої сили в драматичних і прозових жанрах. Перший опублікований вірш Гоголя «Італія» з'явився у 1829 р. в петербурзькому журналі «Син Вітчизни», але без авторського імені. Того ж року Гоголь власним коштом видає поему «Ганц Кюхельгартен». Головний персонаж твору - романтичний юнак, якого гнітить пасивне існування і який прагне до активної суспільної діяльності. Ця перша проба пера виявилась невдалою, і після дошкульної критики Гоголь, викупивши з книжкових крамниць увесь тираж твору, спалив його. Втім мине лише два роки, і про твори Гоголя говоритиме вся Росія.
Зрілу творчість Гоголя можна поділити на два періоди.
Перший період припадає на початок 30-х років XIX ст. і характеризується тим, що в цей час Гоголь писав твори на українську тематику (так званий диканський цикл).
Другий, з 1835 р., продовжує українську тематику в творчості Гоголя (миргородський цикл), але, в переважній більшості творів, розробляє російську тематику і насамперед тему Петербурга (петербурзький цикл).
Диканський цикл гоголівських творів - це цикл веселих повістей на українську тематику під спільною назвою «Вечори на хуторі біля Диканьки», що вийшли двома частинами (збірками) у 1831 -1832 рр. До них увійшли повісті «Соро-чинський ярмарок», «Вечір проти Івана Купала», «Майська ніч, або Утоплена», «Втрачена грамота», «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста», «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Зачароване місце». Саме ці повісті зробили Гоголеві літературне ім'я.
Гоголь, який народився і виріс в Україні, розпочав зрілий етап своєї творчості українською тематикою. Відтворити дивовижний і казковий образ України, збагачений сюжетами старовинних легенд, опоетизований барвами чарівного українського слова, поставив собі за мету Гоголь у своїх диканських повістях. Увесь цикл побудовано у формі розповіді, яка ведеться від особи простакуватого пасічника Рудого Панька. Він розповідає фантастичні історії, кожна з яких є окремою повістю циклу, а всі разом вони створюють неповторний образ Диканьки, її мешканців, їх хутірського життя з притаманними йому турботами і розвагами. Цілу галерею мудрих і відважних, дотепних на слово і життєрадісних персонажів виведено на сторінках «Вечорів на хуторі біля Диканьки».
Диканський цикл став справжньою енциклопедією побуту, звичаїв, моралі, особливостей національного світогляду, міфології та фольклору українського народу. За словами Остапа Вишні, у своїх повістях «Гоголь дав незрівнянні своєю чарівною красою й правдивістю картини української природи, людських характерів, правдивої історії народу... Хто не знає незрівнянних, чарівних гоголівських описів Дніпра, української ночі, українського степу і т. д. і т. ін.? Гоголеве слово наснажене духом українського народу, напоєне ароматом рідної мови».
Яскравий живий образ України, що постає з повістей диканського циклу, до певної міри сприймається і як прихована антитеза тьмяному і змертвілому світу петербурзького чиновництва та бюрократії.Уже в повістях диканського циклу виявили себе і дві най-прикметніші ознаки гоголівського художнього стилю - іскрометний комізм і тяжіння до фантастики, то веселої і життєстверджувальної, то похмурої і гнітючої.
Миргородський і петербурзький цикли. У 1835 р. світ побачили дві нові збірки повістей Гоголя «Миргород» і «Арабески». Якщо диканський цикл утверджував у творчості Гоголя романтизм, то нові збірки повістей ознаменували перехід письменника на позиції реалізму. Як і диканський, нові цикли повістей стали літературним тріумфом Гоголя. В. Бєлінський із захопленням проголосив його «законодавцем літератури і главою поетів».
Миргородський цикл складався з повістей («Старосвітські поміщики», «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»), які продовжували українську тематику, але в дещо зміщеному ракурсі: замість сільського середовища на перший план виступило середовище поміщицьке, маломаєтне та чиновницьке; замість поетичної історії про хитромудрі витівки закоханих - дрібні клопоти і неприємності, повсякденний побут; замість виразних у своїй визначеності характерів - вульгарність і безликість обивателів. Винятком із творів циклу стала повість «Тарас Бульба», в якій письменник героїзує українське козацтво.
Збірка «Арабески» започаткувала петербурзький цикл творів Гоголя: до нього, крім власне повістей збірки («Невсь-кий проспект», «Портрет», «Записки божевільного»), відносять і ті гоголівські твори, які з'явилися пізніше, - повісті «Ніс» (1836), «Коляска» (1836), «Шинель» (1842). Сама назва циклу дещо умовна. Хоча, з одного боку, дія більшості творів відбувається в Петербурзі, з іншого боку, узагальнена картина петербурзької дійсності символізує всю Росію, мораль, звичаї, норми поведінки різноманітних прошарків тогочасного суспільства, підпорядкованого деспотичному режимові царської Росії.
У циклі петербурзьких повістей Гоголь створює образ Петербурга. Велике столичне місто під його пером постає осереддям жахливих контрастів, соціальних і моральних конфліктів, місцем принижень і трагічної самотності «маленької людини», яка відчуває себе лише непомітним гвинтиком в бездушному механізмі велетенської державної машини, що нівечить людські долі, калічить душі, нищить благородні мрії та наміри своїх громадян.
«Ревізор». «Мертві душі». Від осміяння світу петербурзького чиновництва, де панує лицемірство, угодництво та хабарництво, Гоголь переходить до викриття моральних і соціальних вад російського суспільства в цілому. Образ Петербурга розростається під пером Гоголя до символу всієї Росії, фантастичний елемент поступово витісняється реалістичним, життєві картини набувають ознак дедалі ширших соціальних узагальнень і спрямовуються на розкриття найбільш типових постатей та суспільних явищ тогочасного російського життя. М'який, комічний пафос попередніх творів Гоголя переростає в нещадну сатиру, яка цілить у наймерзенніші, в найогидніші прояви змертвілої душі імперського деспотизму.
У 1843 р. світ побачила найвідоміша комедія Гоголя - «Ревізор».
В сюжетну основу комедії покладено історію анекдотичного непорозуміння: 23-літнього дворянина Хлестакова чиновники провінційного містечка приймають за ревізора. Такий сюжет дав Гоголю можливість створити вражаючу картину хабарництва і казнокрадства царського чиновництва. Сюжет гоголівського «Ревізора» нагадує російськомовну комедію Г. Квітки-Основ'яненка «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (1827), але якщо в українського письменника головний герой, петербурзький чиновник Пусто-лобов, потрапляючи до провінційного містечка, навмисно вдає з себе ревізора, то гоголівського Хлестакова за ревізора приймають самі чиновники, що переносить акцент з героя-пройдисвіта на абсурдність російської соціально-політичної дійсності.
«У "Ревізорі", - писав Гоголь, - я зважився зібрати в одну купу все погане в Росії ... всі несправедливості, які чиняться в тих місцях і в тих випадках, де найбільше потребують людини справедливості, і за один раз посміятися над усім». Синдром хлєстаковщини під пером Гоголя обертається на вирок хворому сумлінню російського чиновництва, а провінційне містечко стає свого роду мікромоделлю всієї Росії.
Якщо в «Ревізорі» акцентується моральна деградація російського чиновництва, то в поемі « Мертві душі», перший том якої з'явився у 1842 р., Гоголь сатирично викриває духовний занепад російського поміщицтва.
Написаний прозою, цей твір дістав жанрове визначення поеми, тому що, на думку Гоголя, від звичайних романів його відрізняла широка за обсягом тематика. «Мені хочеться в цьому романі показати хоча б з одного боку всю Русь», - пояснював Гоголь у листі до Пушкіна. Крім того, як і в ліро-епічних поемах, у творі Гоголя суттєве місце посідає постать автора, який постійно втручається в розповідь, коментуючи або лірично узагальнюючи зображувані події.
Сюжет «Мертвих душ» - це історія кмітливого чиновни-ка-пройдисвіта Чичикова, який вирішив збагатитись на купівлі "мертвих душ", тобто реєстрів померлих селян, які фіктивно, за паперами, можуть бути видані за живих і в такий спосіб примножити статки поміщика додатковою кількістю приписаних йому кріпосних душ (Чичиков має намір закласти цих вже померлих кріпаків в Опікунську раду й отримати гроші). Мандруючи Росією, Чичиков зустрічається з представниками різних прошарків російського суспільства, внаслідок чого перед читачем постають ціла галерея негативних суспільних типів і картина різноманітних хиб і вад, притаманних поміщицько-чиновницькому середовищу. Саме в «Мертвих душах» найвищого розвитку досягла та особлива властивість сатири Гоголя, яку надзвичайно точно визначив у його творчості Пушкін. Гоголь згадував: «Він мені завжди казав, що ще в жодного письменника не було цього дару виставляти так яскраво вульгарності життя, вміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб уся ця мізерія, що ховається від ока, блимнула б крупно в очі всім».
У процесі роботи авторський задум поеми значно розширився. Гоголь приходить до думки про необхідність створення трьох томів. Проте цей великий задум не був завершений. Письменник створив лише перший том, який і мають на увазі, коли йдеться про «Мертві душі» взагалі. Написаний другий том Гоголь, перебуваючи в стані важкої духовної кризи і сумнівів щодо спроможності художньої літератури впливати на моральність людини, спалив, а над третім томом і не починав працювати.
Натомість Гоголь у 1847 р. написав філософсько-публіцистичну книгу «Вибрані місця з листування з друзями», в якій виклав свої погляди на життя та літературу і, крім того, у відверто дидактичній, а місцями навіть і зверхній формі вдався до повчання громадськості Росії, розробивши ідеальну, як на його погляд, модель моральної поведінки людини, обов'язкову для виконання всіма, без винятку, прошарками російського суспільства - від селянина до царя. Поява цієї книги викликала різку критику в Росії, навіть з боку найближчих друзів та найбільш відданих шанувальників творчості письменника.Проте в пам'яті нащадків Гоголь назавжди залишиться видатним письменником, генієм, що мав унікальний дар, визначений ним самим як здатність «споглядати весь веле-тенський гін життя, озирати його крізь видний світові сміх і незримі, невідомі йому сльози».
