Мабуть, після Шекспіра не було загадковішого письменника, ніж наш Микола Гоголь. Ще за часів навчання гімназійні товариші нарекли його таємничим «карлою». І протягом усього подальшого життя психологічний портрет письменника це потверджував.
Родинний будинок, в якому народився Гоголь
Гоголь поєднав у собі й загадку таланту й загадку любові... Проте ще більше містичних загадок породила його смерть, якій передувало друге й остаточне спалення праці всього його життя - другого тому «Мертвих душ». Цей титанічний текст мав розкрити історичну місію російського народу, й недарма Тургенєв вбачав у смерті Гоголя «тяжку грізну таємницю».
Говорили про приналежність автора «Мертвих душ» до масонської ложі, а оскільки таємні знання запальний літератор виклав у другому томі своєї поеми, то, відповідно, й розплата не забарилася... Принаймні дії відомих московських (як нині модно казати, елітарних) професорів медицини Овера й Кліменкова, спрямовані нібито на порятунок письменника, інакше як убивством назвати не можна. І їхні сучасники, й нинішні медики одностайні в тому, що помилковий діагноз «менінгіт» (за цілковитої й очевидної відсутності його ознак) та методи лікування виснаженої голодуванням людини (контрастні ванни та кровопускання) значно прискорили смерть видатного письменника.
Головною бідою його за життя був невстановлений діагноз - маніакально-депресивний психоз; хвороба, як переконливо довів доцент Пермської медичної академії М.І.Давидов, у Гоголя спадкова.